Проголошення і заклики, чи ріст і переміни?

Скажіть, хто з нас не захоплювався глибиною християнського життя, рівнем духовності та стосунків з Богом і між собою віруючих першоапостольської церкви?

"Братерська спільнота, чуда та знамена, страх Господній на кожній душі…
Всі були вкупі, все мали спільним, продавали маєтки та ділили всім, хто в чому мав потребу…
В сердечній простоті вихваляли Бога, а Господь щоденно додавав спасенних до Церкви…" (Дiї Ап. 2:42-47).

Чи не захоплює дух подібна картина? Можливо, це і є втіленням величного Божого задуму, якого Він мав одвіку – створити щось настільки прекрасне, що навіть ангели затамують подих, вражені премудрістю Всемогутнього Бога?!

Славна Церква – історія чи реальність сьогодні?

Так, дивлячись на життя і віру перших християн, ми захоплюємось. Можливо, іноді мріємо. «От, якби в наш час так було… Якби нам побачити на власні очі, бути частиною таких подій, жити такого рівня духовним життям!..»

На жаль, для більшості з нас, сучасних християн, це залишається лише мрією, яка з часом тьмяніє, розбиваючись об жорстоку реальність.

Але ж невже не може бути інакше? Невже таки змалів Дух Божий? Невже славна Церква, де панує любов, спільність, страх Господній та Його потужна дія – це відголоски попередніх віків?!
Слава Богові, що це не так. Я переконаний, що благодать Господня і всі Його щедроти в повній мірі відкриті та доступні для кожного з нас і сьогодні.

Чи вірити ви в це? Чи готові переглянути відношення до того, як виглядає ваше духовне життя сьогодні і покласти на вівтар все заради того, щоб досягти повноти життя у Христі?

Правильні тези та прикра реальність

На жаль, так багато христин, які ревно і посвячено починали йти за Богом, зупинилися і опустили руки, звикаючись з власною теплістю та неглибоким християнством.
Так багато гарних проповідей залишаються лише правильними тезами, які не знаходять втілення в нашому житті і не стають реальністю в житті наших церков.

Але я вірю, що Господь, який повіки той самий, сильний виконати свій задум і зробити нас славною Церквою в ці останні дні перед своїм приходом.

Хочу поділитися деякими думками, з приводу того, що ми мали б розуміти і до чого прагнути, щоб не просто мріяти, а досягати життя, яке в своєму задумі має для нас Бог.
Останнім часом Господь по особливому звертає мою увагу на питання духовного зростання, духовної зрілості. Досить часто ця тема для багатьох залишається абстрактною, просто озвученою з кафедри і не більше. Але це не те, що достатньо озвучити. Це те, що необхідно досягати, до чого необхідно допомагати йти один одному.

СПОСТЕРІГАЮЧИ ЗА ЖИТТЯМ ЦЕРКВИ ТА ДОСЛІДЖУЮЧИ БОЖЕ СЛОВО, Я ЗНАХОДЖУ, ЩО МАЙЖЕ ВСЕ, ЩО МИ ПРОГОЛОШУЄМО І ДО ЧОГО ЗАКЛИКАЄМО, НЕМОЖЛИВО ВТІЛИТИ В ЖИТТЯ, НЕ ДОСЯГАЮЧИ ПЕВНОЇ ДУХОВНОЇ ЗРІЛОСТІ.

Кожного разу, вказуючи на Божий стандарт для християнського життя і закликаючи до нього віруючих, апостол Павло по-батьківськи терпляче спрямовує їх до більшого пізнання Бога та зростання в вірі. Вирізняючи себе від тисяч наставників, він зосереджений саме на батьківській функції свого служіння, а саме – щоб діти зростали в вірі, ставали зрілими, мали пізнання Господа…

«Дітки мої, я знову для вас терплю муки породу, поки образ Христа не відіб'ється в вас!» (Гал. 4:19).

Сильні й духовні, чи плотські і немічні?

Приведу лише декілька текстів, в яких ми бачимо цю важливу закономірність: тільки по мірі нашого духовного зростання в нашому житті стає дійсністю, втілюється і діє те, до чого ми покликані.

«…Щоб більш не були ми малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки…» (Єф. 4:14). Читаймо уважно: Павло не просто закликає нас не хитатися. Він відкриває ціль свого і нашого служіння один одному: щоб ми не залишалися малими дітьми. Чому? Щоб бути стійкими, твердими в вірі, жити стабільним духовним життям і не хитатися від всякого вітру.

«Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати» (Рим. 15:1). І знову та ж закономірність: щоб зносити немочі один одного ми маємо ставати сильними. Слабкий не може зносити немочі ближнього, в нього своїх більше ніж досить, він потребує щоб хтось ще його немочі зносив.

Можливо ви маєте якесь служіння в церкві, співаєте в хорі чи проповідуєте, може навіть маєте якийсь духовний сан – це не робить вас сильним.

А тепер скажіть, що відбуватиметься між нами, коли я не можу зносити ваші немочі? Розумієте, про що я? Між нами будуть конфлікти, непорозуміння, сварки, ми будемо ображати та осуджувати один одного, незалежно при цьому хто яку має позицію в церковній ієрархії. І, щоб це зупинити, нам не достатньо почути проповідь чи наставлення на цю тему – необхідно комусь з нас стати сильним.

«Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти!» (Гал. 6:1).

Ви чуєте – виправляти іншого може тільки духовний! Знову ж таки, апостол не закликає просто будь-кого виправляти впавших в гріх. Ви, напевно, знаєте, що ми всі «спеціалісти» всіх виправляти, але часто це як операція без наркозу або лікування зубів автомеханіком – правда, ви б не хотіли ні одне ні друге пережити? Павло пояснює, що для втілення в життя цих речей необхідна зрілість. Це так само, як в притчі про скалку та колоду – як ти виймеш пилинку з ока брата, якщо не розібрався з колодою у власному?

Все спільне чи все твоє - моє?

Йдемо далі. Ми читали, що в славній Єрусалимській церкві все було спільним, продавались маєтки, щоб розділити тим, хто мав у чомусь потребу. Ви уявляєте це сьогодні? Тільки подумайте, як би це виглядало… Можливо, ви вже навіть маєте гіркий досвід з невдалих спроб втілити щось подібне?

Звичайно, так як і все інше, це просто неможливо без певної духовної зрілості. Це з розряду того, що не можливо практикувати, лише прочитавши, що так має бути.

Чим закінчиться наше «все спільне», якщо хтось з нас (чи обидва) не є зрілими людьми? Скоріше всього, буде як в тій приказці, зїмо спочатку твоє, а потім кожен своє. Звичайно, не маючи жертовного, безкорисного серця і ви і я будемо чекати, що хтось продасть свій маєток, щоб вділити трохи нам. Ми станемо зловживати, користуватись один одним, а чим це все може закінчитись, навіть тяжко уявити.

Закликати чи допомогти зрости?

Ось скажіть, чи можна закликати людину бути жертовним? Давайте запитаю по-іншому: чи стану я жертовним в результаті вашого заклику до жертовності? Ні, абсолютно ні. Жертовність досягається так само по мірі пізнання Бога і зростання у вірі! Коли я пізнаю більше Бога, Його турботу про мене, я Йому починаю більше довіряти. Далі починають мінятися мої цінності, я починаю вважати за сміття те, що раніше для мене було надбанням… А ще я починаю помічати потребу ближнього, співчувати йому, в мені зростає любов… І, повірте, тоді не потрібно мене багато вмовляти, щоб я був жертовним!

А тепер уявіть, як мати «все спільне» людям з таким жертовним і безкорисним серцем? Це ж знову, як в історії про двох братів, які ночами потайки носили снопи пшениці на поле один одному, тому що той був одиноким, а в того велика сімя, і ніяк зранку не могли зрозуміти, чому снопів на полі однаково.

Дитина думає як дитина

Апостол Павло констатує досить простий але глибокий факт: «Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче» (1 Кор. 13:11).
Зауважте, дитяче відкинув не будь-коли, не коли захотів, а коли мужем став. Так ось у чому справа! Я не можу відкинути дитяче тому, що ви мене до цього закличете чи зобовяжете, - а тільки коли виросту, коли стану мужем.

Звідси й висновок відповідний: просто знання Божих істин і стандартів не достатньо для того, щоб їх досягти й ними жити.

Як воно виглядає?

Досить часто стається як написано, що знання лише надимає, ми стаємо пихаті й зарозумілі, а мали б ставати простішими, щирішими й більш відкритими до спільності й здатними до братерської любові.

Так ось, зрілість – це результат дії Божого Слова і Божого Духа в твоєму серці і житті. Це коли цитата з Євангелії і мій погляд на ситуацію виглядає однаково. Це коли я маю стабільне (не безпомилкове) духовне життя. Коли я навіть спотикаючись, вмію каятись, вставати, довіряти Ходатаю на небесах, якщо необхідно – знайти допомогу в Тілі Христовому, дбаючи більше про життя в Бозі, ніж думку оточуючих про мене…

Зрілість, – це в результаті глибшого пізнання Бога я починаю Йому більше довіряти. Це в результаті перебування і укорінення у Христі, я здобуваю здатність любити, прощати, зносити немочі слабших. Це коли Слово Боже розчиняється в мені і я, залишаючи дитяче, починаю говорити і думати по іншому, як муж… Те, що було надбанням – вважаю за сміття. Чого міцно тримався раніше, тепер готовий відмовитися.

Зрілість, – це коли мене не потрібно вмовляти, зобовязувати чи мотивувати коритися Христу, для мене життя – Христос…

Це коли я шукаю спільності з церквою не тому, що потрібно, а тому, що інакше не можу…

Поспішім до досконалості

Сподіваюсь, що у вас зявилося бажання зростати і питання, як цього досягти.

Не стану вдавати, що я все про це знаю і можу дати вам вичерпний рецепт. Я вірю, що стремління до зростання робить наше християнське життя глибоким і, навіть, невимовно цікавим пошуком. Ми стаємо на унікальний шлях учнівства, а Учитель, в свою чергу, дбайливо, крок за кроком починає нам відкривати Себе, свою волю, і веде нас до зрілості.

Відмічу найголовніше у цьому процесі – це посвячення саме учнівству, це повне і постійне зосередження на тому, що Він нас навчає і що відбувається в твоєму серці. Це бути відкритим і дуже уважним до Божої дії, до Його уроків на життєвому шляху.

Ми буваємо посвяченими якомусь служінню, але без глибокого посвячення власному учнівству і духовним процесам в своїй душі все втрачає будь-який зміст і вагу в очах Божих.

Памятаймо: у нас немає завдання просто ходити на зібрання! Ми маємо жити життям Христа, явити Його цьому світові, любити один одного, жити й думати, а не тільки співати вунісон!..

Тому нам варто, «забуваючи те, що позаду, всім серцем спішити до того, що попереду, гнатись до мети, за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі».